Михайль Семенко — один з найяскравіших представників українського футуризму та поет доби Розстріляного Відродження. Як основоположник та теоретик цього мистецького руху, він активно впроваджував новаторські підходи в літературу, виступаючи за руйнування старих форм і створення нових способів вираження думок і почуттів. Всі його твори мають глибоке символічне значення і часто кидають виклик традиційним літературним формам. Серед великої кількості його віршів можна виокремити кілька найбільш впливових і яскравих творів, які стали знаковими у розвитку української поезії.
Михайль Семенко: найкращі вірші
Михайль Семенко — це поет, чия творчість залишила незабутній слід у літературному процесі.
В моїй душі –
Уїтмен і Стріндберг.
Русокосою оточила.
Я взнав, що вона любить буйність і вітер –
Жить мені взнав, далі несила, несила.
Очі мої
Знов опромінює сутінь фоном безбарвним.
Завтра. Не буду я завтра бачить її.
Може так хочу. Може так треба.
Бо в грудні я бавлюся травнем.
На душу свою я насунув фіранки.
Тиху лампадку свічу у кутку.
Вечора хочу! А в серці все ранки –
Ранки і ранки в моїм затишку.
Куди я подінусь від улиці звуків?
Куди заховаюсь од сурм і сирен?
В кімнаті – газелі, романси, мазурки, –
І я, і вона – не оден, не оден!
В душі моїй холод. Зневага. Стріндберг.
Усе найсвятіше злилось у канкан.
І зорі, і люди – весь світ в мені вимер,
І я погасаю від танучих ран.
Лютий. Лютий. Лютий.
Одинадцяте число.
Мертвяк закутий
Невиправданим злом.
Доживає останні дні
Крижене лихо.
В диханні білий сніг
Порошить стиха.
В саванах білих, білих
Плазують з усіх сторін.
В кутках мізерять несміливо
Діти Аполлона.
Мені сьогодні тоскно — може тому
Що дощ іде.
Ах невже тільки тому тільки тому?
Місця нема ніде.
Сьогодні середа — лише завтра побачусь
Завтра четвер.
Я з нудьгою своєю ношусь не розстанусь
Нудьга нудьга відтепер.
Сьогодні знов піду на її вулицю
Буду чекать і мріять колисанок
Сьогодні ніч безкрила зорі туляться
І такий бездумно-ласкавий світанок
Сьогодні знов піду на її вулицю
Зараз я вже стриманий і не такий безладний
Багато думав я і зважував дрібниць
Губозміцнивсь рішучий став і владний
Лиш був би я поменше згадний
І мав би серце з криці.
Ви будете сидіть на тім що вчора місці
Але не буду я такий як вчора сам
Так було зле мені і боляче до злісті
Сьогодні я скажу як ми будемо вмісті
Все що незрозуміло вам.
Скоріш скоріш на тиху рідну вулицю
Я хочу цю ніч спати я хочу колисанок
Жду не діждусь як наші душі стуляться
І закружляють в хаосі —
день і ніч і ранок
Сьогодні ввечері я йду на її вулицю.
Вона мене оболесила, вона мене занадсонила —
Мені ж здавалось, що підійме мене до вершин!
Ах, невже вона навіки серце моє розореолила!
Ах, невже, невже тут мені кінець і загин!
Я буду великим скрипником
і поїду в Японію
Місяців два поживу на золотім прибережжі.
А може буду вести
секунду оркестру симфонії
І всі мої скрипницькі мрії —
прості подвійні ноти й арпеджі.
Якби довелось мені бути скрипником
мандрівним
І зазнати багато-багато гострих
і барвистих пригод!
В океанськім пароході
брати участь в квартеті елегійнім,
Загубитися десь в Чікаго чи Мельбурні
й брати 10 су за вихід.
Тіні лягли насторожені,
Тіні вечірні.
Сині вогні — заворожені,
Далі — безмірні.
Вічність розмірених плисків,
Шумів містичних,—
Ніжність осліплених стисків,
Рисок незвичних.
Світ і душа — ототожнені,
Далі — безмірні.
Тіні лягли насторожені,
Тіні вечірні.
Хвилювання знайомі
Хвилювання старі
При таких комічних обставинах
Така несподівана ніч
Ноги мерзли душа палала
Душа розривалась
Сестра Беатриса у теплушці
Два слова ці моє серце пестили
Руки м’яки незнано-рідні
Волосся шовк
Огневість доторків
Ласкаві-ласкаві слова злітали
На дні
Тій що зникла так хутко
Яка почувала в собі частину мого сонця
Її еманацію збережу я.
Кілька маленьких вражень
проводив на вокзал сестру
був м’якенький ранок
ми загострились на вітрі
чекали потягу години дві
лінощі
але згадувалось в голові.
На Ромодані вогко й слизько
побіг купити газету й квитки
небо замутніло було таке облудне було так близько
гайдамаки на платформі
з рушницями жупаносвитки
в чудернацькій уніформі.
В зустрічнім потязі зустрів давнього знайомого
він має шлях через Азію до гір
і заток мною нещодавно кинутих
мені хочеться
сісти у вагон
в протилежний
бік полинути
до чужих далеких рідних милих берегів.
Але ми стиснули руки
і я в Кибинці.
Вечір охоплює далі неясні
Гори окутує в сині серпанки
Тони прозорі сухі і безстрасні
Плинучий в сутінь спів колисанки.
Над річкою легіт торкається скла
В далині погасають вечірні пісні
У тінях химерних у пасмах тепла
Горять на рибалках самотні вогні.
Було біля моря весело,
Цокотіли камінці.
Так легко гнулись весла
У міцній руці.
Дратись на скелю струмлену
У вогкий чагарн’ик.
Вдивлятись у даль отруєну,
Де острів зник.
Почуватись маленьким хлопчиком,
Бігать, радість, мов у сні.
Жити б так і ночі і
Дні!
Скажи — ти не забула гору Жовтих Лілій
І до болю зелену полонину?
Коли перебули найпоетичнішу з ідилій
І клялись кохати до загину?
Сонце, сонце, небо, бухти, бухточки, далі —
Ми ж цілий світ у той мент осягнули!
І квіти — великі, жовті, безумні — збирали,
І все минуле, і все майбутнє — забули, забули.
Я умру. Але вмерти не можуть
Мої мрії-думки.
В них минуле сторожить
Білосніжні замки.
Не жалій. Не сумуй… Літнім ранком
Сонце душу пригорне мою.
Обернуся я в краплю прозорим світанком
І забудеш про мрію свою.
Щастя — казка, щастя — кохання…
Не жалій. Не сумуй… Моє тіло зникне, —
Але праною влину я в тебе з диханням,
Коли мрія мрію в час смеркання кликне.
Я розчаровуюсь все більше
Перед найглибшим чаруванням.
Моя уява — це не вірші,
Це не пасивне споглядання.
Майбутнє — центр думок, настр’оїв,
Майбутнє — збіг життя і марень,
Пройшов немало гір і зломів,
Я їв і галушки, і камінь.
Піти у подорож самому?
На горизонті безліч хмар.
Не довіряю я нікому —
І футурист,
і антиквар.
В собі знайду найбільшу силу,
Щоб без підручників і взорів
Розворушить в степу могилу,
Перепливти чужинське море.
Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.
Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими.
Я умру, умру в Патагонії дикій,
Бо належу огню й землі.
Рідні мої, я не чутиму ваших криків,
Я — нічий, поет світових слів.
Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.
Лягає сум і серце б’ється,
Згадаю як літа старі.
Пусти — і зразу понесеться,
Куди — не знаю, а мерщій
В глибоке небо серце рветься,
В широкий молиться простір.
Люблю мідяні звуки оркестри
Зачуваю здалека
Сурми ревуть
Кларнети розмовляють
Юрма шумує
Задерши капелюха
За пілотом стежить
На панн дивлюсь
Уст
Усміхи струять весело
Усміхи очей хвилюють
Гомін
Сміхострумки
Душа в сонячних струнах
Опій і кров
Клекоче пестить м’яко
Юрма
Юрма
Гомінка
Безжурна
Щасливим бути як юрма
Немає ні до чого діла
Мертвопетлює авіатор в хмарах.
Я мов метелик я білий білий
Як він химерний як він несмілий
Літаю біло у білім сяйві
Лечу для лету летить у рай він
У бистрих зняттях у м’яких скоках
Він день живе лиш він день лиш дише
Все існування в несмілих торках
У крилах білість так ясно пише
Лечу для лету летить у рай він
Літаю біло у білім сяйві
Я мов метелик я білий білий
Як він химерний як він несмілий.
Чую кроки. Важкі
чую кроки. Тяжкі
чую стони. Он там
чую стони. Не нам
ці зітхання. Любіть
своє, ви його створили
й воно належить вам
чи нам
спокутувати гріх?
Це наш сміх.
Чуєте наші кроки
кроки молодих ніг?
Ми шукаємо собі місця
прудконогі олені
і повинні знайти його
там, звідки стони,
де безкровна смерть —
ми, ми — молоді авіатори
майбутнього.
Без сонця жити я не хочу
Стерпіть не можу я холодних ліхтарів
Я сонцекров люблю і в крові сонце
І знову сонце в кровофарбах малярів
А як затулить хмара моє сонце
Ще не холоне моя кров тоді
Вона горить палає й рве охоче
Щоб не коритися ні палу ні воді
Вона бере мене і линем разом вгору
І сонце зустрічаєм знов
І кричимо:
Сонце
Драстуй —
Шле тобі привітання бунтливий Семенко!
Безумить грюками
розривається металь
скрипить ріже сталь
брязкотах руйнуї
верескливість машинить
лоскіт авто
співають шини
сиренить зойкність
похапливить тупотіння
незримлять крила
тріпоті
гамір залізних експериментів.
Як гарно почувати, що я — сильний
І що мені належить світ.
Як гарно бачити, що мій шлях — вільний
І що всі біографії — шаржний звіт.
І хто зважиться піти зі мною поруч?
І хто розсміється над безглуздям хмар?
Як весело, коли я опускаю штору,
Як весело, коли зі мною гуляє бульвар.
Як вільно я тримаю руки в кишенях,
Який непримушений мій беззлобний зір.
Ви розумієте? Не має піску в жменях
В гороховім костюмі звір.
Ви розумієте? — Я не можу спать.
Ви знаєте? — Я ночі не сплю!
Мій мозок — символічний автомат.
Я пишу грамоту королю.
Місто стихне погасаючим сном,-
Я звертаюсь до незнаних — вас,
Останній трамвай продзвенить за вікном,
Тоді надходе передзначений час.
І заколишеться тінь силуетом міцним,
І забушують повстання в гарячій голові.
Я даю простір блискам і плямам золотим
І проживаю в ментах вічності дві.
Ви розумієте? — Я не хочу буть там!
Ви знаєте? — Я відмовив королю!
Ви подумайте! Я сам, я сам!
Ви відчуйте! — Я ночі не сплю!..
Молодий я і багато взяв,
Світ і життя збагнув зарано.
Душа моя ще просить ласки,
Я ще дитина — і коли дорослим став?
Я прагну друга, як колись,
Коли був наївним ідеалістом,
І хочу, щоб мене хтось зрозумів.
Я ще хлопчик, і моя мрія — панна.
Я непрактичний,
І мене лякає женщина.
Я — несталий,
І життя моє — білий круг.
Чекайте — завтра я Арлекіном встану,
І задзвенять маленькі дзвоники на шиї.
Життя мене обігнало,
А я зостаюсь романтиком,
І кожна моя дрібниця — трагедія,
І кожна мрія моя — огонь ворожий,
І кожна щирість — помилка,
І стремління — рабство.
Так попадаю в неволю я —
Створюючи для себе волю,
І вільний раб — ім’я моє.
І не дивуйтесь моїй сміливості,
Бо її змінює замішання.
Геніальність змінюється бездарністю,
І сльози друга — то моя доброзичливість.
Я не знаю своїх доріг,
Я творю,
В мені твориться світ,
І його не було б без мене.
І коли пройде ніч —
Я знову ваш,
Я — звичайний,
Підпалений жертвенним вогнем,
Віддавший волю свою на творіння.
І скільки ночей тих буде — я не знаю,
І скільки днів.
Сам я не належу нікому,
І ніщо не належить мені.
Я ще маленький хлопчик,
І не дивуйтесь силі моїй.
Три сивих волосинки я теж маю в голові.
Годі.
Ви бачили жовтий плакат?
Все пережите лишається насподі,
Запалюється Завтра без жалів і страт.
Всім, хто покається, чи можна вибачити?
Лише той живе, хто любить рух.
Силу неможливо вивчити.
Матерія — то є дух.
Прекрасний безумець — хто летить по рельсах
За експресом прудко, мов сталевий птах —
І не визнає влади туги і влади серця,
І визнає лише відважних шлях.
Забудь про даремні вискоки,
Запались марнотратством зусиль.
Не бійсь потойбічної блискавки,
Коли почуваєш силу.
Які слова — болючі, зимні —
Вона поховає мене зимностями.
Відчування інтимні —
Зогрій моє серце інтимностями.
Далеко, далеко блакитне море…
В душі — опрокльонені естампи.
В тебе — душа загадана,
в тебе серце — хоре.
Не сиди біля мапи!..
Облуплені стіни з червоними віконницями.
Тротуар, похилений до канавки.
Запнуті газом, красуні синіють спідницями
Перед дверима галантерейної лавки.
Ліхтарі освітлюють блискучі плями.
Полинялість витріщила сполоханий зір.
В глупу ніч, виринувши з ями,
Почвалав двоногий звір.
У тінях смерку полохливих,
Збираючись на концерт,
В кімнатці синій мрій бурхливих
У дзеркалі зобачив смерть.
Злетів із серця посміх білий.
Зайшов я необачно й рано.
І голос твій — такий несмілий:
Ах, я не вбрана.
Коли прийду колись я вдруге
І сміливо у двері стукну,—
Ти зодягни, на фоні туги,
Жалібну сукню.
Пройшло 5 веселих трамваїв.
Вас нема.
Ах, як зимно на розі чекати в маї,
Коли в серці пустка німа.
Вийшла панна — на Вас не схожа цілком,
В атмосфері конвалій.
І довго-довго я стежив зором
за блискучим каблучком,
І мене мрії заколихали.
Крила білі, загострені льотно —
Крила смілі душі-Розалінди —
Оескезені знов безтурботно
Перед острахом Сцілли й Харібди.
Крила м’якості снів оксамитних,
Крила казок осніжених Сканди,—
Скільки згибів на схилах блакитних,
Які блисні ажурні гірлянди.
Михайль Семенко: вірші про кохання
Кохання у творчості Михайля Семенка — це не тільки емоційний порив, а й глибока філософська тема, яка пронизує багато його віршів.
Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю
Всю ясність серця що плекаю
Віддам тобі тобі
Відтак я тьми в душі не маю
І не піддамсь злобі.
Я завтра з нею знову побачуся
Завтра побачуся
Не багну більше ні думок ні настроїв
З нею коханкою з нею сестрою
Завтра побачуся
Учора було якесь дивне побачення
Дивне розстання
Знов не скінчив знову є щось не зазначене
Мов не кохання
Але ж кохаю я – так
Чому б ходив замислений
і смутно затривожений?
Останні дні знесилений я цілком
знеможений
Певний знак
Семенко скаржиться на ніч і зорі-іскорки
Семенко стоскнений Семенко затривожений
Її душа в очах і в рухах слів
спів вдумливо спогрожений
З повітрям п’ю її – її знайти не міг роки
Я з нею завтра побачуся завтра побачуся
Знову побачуся
Не хочу інших слів думок чекань настроїв
З нею коханкою з нею сестрою
Завтра побачуся.
Мені багнесь заплющити очі
щоб тихо і мовчки страждати
Не мислить не бачить не чути
тільки страждати страждати
Тільки страждати і думать про неї
і думать про неї
Про вії про тіні
Про яснь її очей прищурених в пестощах очей
У вечір пестливий і темний
коли завмирає природа
У ночі безмісячні темні самотні осінні
замислені ночі
У мент той непроханий смілий як настрій
вмірковує згода
Мені багнесь заплющити очі
Щоб тихо і мовчки страждати…
Сю осінь я заблуджусь у муках
Серед жовклого листя заблуджусь у коханні
Я заблуджусь в коханні
Заблуджусь в коханні
В осінніх муках
Ви почуваєте? Моє серце в блуканні
По тихих алеях з опалим листям безрухим
Жовклим безрухим
З листям безрухим
В самотнім єднанні.
Може знайду знайду в осінніх звуках
В осінніх свистах
в тоскнім знайду сподіванні
В тоскнім сподіванні
Тоскнім сподіванні
В осінніх звуках.
Чому я веселий коли знаходжу слово
Закоханий в павзи я люблю павз дивну мову
Я захвату лірик поет буйних павз
між віршем і віршем
Я мрійник фантаст ще більше ще більше
Я страждання поет і радості після страджання
Я муки поет і захвату після смертельної муки
Я ніжний мов очі м’який як коханки
шовкові війниці
Я мрійник фантаст поет білих гартів і криці
Я лірик і трамп поет дзвінких арій
і павз співострунних палкого кохання.
Осінні скрипки в саду оркестру симфонії
То кохання моє, моє кохання — захопленість
Люди озброєні мрії озброєні мови озброєні
А у мене тільки затопленість
тільки затопленість
І знову безмовність
і знов безумовність умовність
Мої почування одламки
ескізні одламки зліпки
Душорозірваний стерлась
розтанула сольність
Кохання моє — в осіннім саду
осінні скрипки.
Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.
В нім — безліч мук і крихта милості,
А зрештою від нього я умру.
Хто казав, що для кохання йдуть на ешафоти?
Хто казав, що кохання — то єднання душ?
Ах, не нагадуйте і не підходьте до мене доти,
Заким я не зміцнію і не скажу: не руш!
А може тому, що вже витислись соки…
Може тому, що сонце зміняли на зорі реклам?..
Роки ж ідуть — ідуть же наперед роки?
І взагалі — нам не знищити ж плям?
Так гниє і валиться, зоставляючи прирости,
Свою виснаженість кидаючи моралі, добру.
Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.
Михайль Семенко: вірші “бі бо бу”
“Бі бо бу” — це не просто літературні образи, а справжні твори мистецтва.
Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus кару
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний дим
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам.
Михайль Семенко: вірш “Автопортрет”
Вірш “Автопортрет” — це один з найбільш значущих творів Михайля Семенка, де він звертається до власної особистості.
Хайль семе коми
ихайль кохайль альсе комих
ихай месен михсе охай
мх иль кмс мих мих
Семенко енко нко Михайль
Семенко мих михайльсе менко
О семенко михайль!
О михайль семенко!
Михайль Семенко: вірш “Сьогодні”
У вірші “Сьогодні” Семенко передає свій погляд на актуальний момент, фіксуючи миттєвість часу та важливість кожного дня.
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
смертельно смутний
Бо люблю її коси
Вечір притих зачарований місяцем сонним
Де самотить наш парк
Я сьогодні не там ах я хочу у парк
Хочу бути розмовним
Але буду мовчать поки прийде четвер
Кілька стоскнених день
Бо не можу ж я перший — який зараз день
Місяць вечір завмер
За одною — одна — я курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смертельно смертельно смутний
Я люблю її коси.
Ці твори є не лише виявом поетичної майстерності Семенка, а й важливими віхами розвитку сучасної української літератури. Вони продовжують захоплювати читачів своєю емоційною силою, експериментальним підходом та сміливістю у вираженні думок. У Михайля Семенка можна знайти незвичайний, але завжди дивовижний погляд на світ.
